В очікуванні Вашингтона чи в пошуках Піночета?
Про потребу влади в Україні — національної, як по формі, так і по змісту...
Великий пророк і геній Тарас Шевченко запитував колись: «Коли ми діждемося Вашингтона?...», відповідь давав ствердну: «А діждемось — таки колись…». Великі світочі розуму зрідка теж можуть помилятися, бо, може таки дочекаємося керівника держави «з новим і праведним законом…», а може й ні… Та й просте очікування на дасть бажаного результату, потрібна державницька праця і дія, але розумна, осмислена, з врахуванням помилок, поразок, досвіду минулих років і віків. Яка форма державного устрою і яка система влади найбільш придатна для України і українців?
Чому після запеклої боротьби кращих представників народу за свою самостійну державу, маємо на сьогодні отаку її квазі – модель? Чому кілька мирних повстань (зрушень) активної меншості, і останнє повстання, де пролилася кров, де загинули наші люди, продовжують гинути, тепер уже на війні, не принесли такого жаданого покращення життя? Чому обіцянки політиків, та ні, радше демагогів і облудних говорунів, не виконуються, а їх знову і знову обирають? Чому досі навіть не розхитали «фундамент» Олігархату? Олігархи в Україні, то переважно представники ну дуже невеличкої по чисельності національної меншини, але складають чи не 90% найбагатших мешканців України. Це – Пінчук, Коломойський, Червоненко, брати Суркіси, Фельдман, Кернес, список можна продовжувати…
Може вже прийшла ота часина, що нам українцям ( а іншої країни і землі в нас немає!), вже не будуть диктувати умови і правила життя 20% громадян, що представляють національні меншини?! Прийшов час не звертати увагу на те, а що «гарчать» владоможці з Кремля, не дуже зважати і на окремі скигління деградуючих духовно представників заможних європейських держав?! Прийшов час виголосити, що – «Нам своє робить!». Потрібно без поспіху, але твердо і послідовно втілювати заповіт великого Тараса, щоб панувала – «В своїй хаті своя правда і сила і воля!». Бо що б не вигадували усілякі «науковці», Україна – моноетнічна держава, з наявністю в ній представників менш – більш чисельних національних меншин (8-9)…
Про державний устрій і його наповнення, та про різні системи влади писали: від Платона до Еволи, мудрували над цією темою і наші політичні письменники – Д. Донцов, Ю. Липа, М. Сціборський. Шкода, та їх мало хто читає, а більшість представників влади бояться слова НАЦІОНАЛІЗМ, більше ніж вогню… Може вирішення цієї проблеми криється у формулі М. Сціборського: «Політичний устрій – це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності»?.. Микола Сціборський (в своїй праці «Націократія») дає нам зрозуміти, що він не є ані сліпим фанатиком демократії, ані сліпим фанатиком диктатури. Цей теоретик став на кілька сходинок вище, порівняно з іншими колегами, бо в українській політиці 20 – 30-х років ХХ ст. були або прихильники демократії, або диктатури. Цей мислитель дав щось нове для українства.
Важливо, що саме він передбачив (як футуролог), ту модель, що спрацювала за кілька десятиліть в Чилі, цебто те, що втілював Піночет після приходу до влади. В чому головний сенс піночетизму? Цей великий чилієць став диктатором не від засліпленого прагнення ним бути, і не на підставі певної концепції чи доктрини, а – З ТВЕРДОЇ ПОТРЕБИ ЧИЛІЙСЬКОГО ЖИТТЯ. «ПІНОЧЕТ БАЧИВ, ЩО БЕЗ ЙОГО ДИКТАТУРИ ЧИЛІ ПЕРЕТВОРИТЬСЯ НА ДРУГУ КУБУ», — так мислив професор Валентин Мороз.
І ще одна, блискуча цитата від В. Мороза: «Саме ця тверезість у погляді на диктатуру дозволила Піночетові ( та його «команді») швидко перескочити в потрібний момент з героїчного коня диктатури на скромного ослика ліберальної економіки. Отже, Піночет керувався національною потребою. Диктатура чи лібералізм? – Тут вирішальним суддею була НАЦІЯ». Цей видатний державницький діяч створив чилійське економічне чудо. Адже за період його владарювання в економіку Чилі багатії різних країн почали інвестувати великі кошти, хоча спершу кляли Піночета. А це сигнал безпомильний,- який означає, при Піночетові була тверда стабільність і гарантувалася надійність вкладеним інвестиціям. Тоді Чилі була чи не єдина країна Південної Америки, де спокійно можна було прогулюватися нічними вулицями міст.
Якими ж були базові принципи цього володаря? Усе будувалося на засадах націоналізму, із застосуванням комбінованої економіки. Що цікаво, М. Сціборський вважав, — що рівновага між приватною власністю і державним контролем, і є суть економічної доктрини націократії. За визначенням теоретика: «Націоналізм – це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілих і паразитарних соціально – економічних відносин». Націоналізм мав відіграти і важливу соціальну роль. Почуймо: «НАЦІОКРАТІЯ – це соціальний націоналізм, перенесений з теорії в економіку», — В. Мороз.
А ось визначення націократії за М. Сціборським: «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі». Цей мислитель був добрим провидцем, вчитаймося, що він передбачив ще у 1935 році: «Витворюється парадокс: режим політичної демократії базується на партіях, але їх у нас фактично нема: для цього довелося б хіба ці партії штучно створити, інсценізуючи в цей спосіб парламентаризм». Наче про партії України теперішньої мовлено…
У країнах на кшталт – Велика Британія, Японія, громадяни не мусять волати: «Націоналізм!», він у їхньому єстві, себто органічний. Вони полюбляють балачки про «загальнолюдські цінності», «демократію», але дивляться на увесь світ крізь призму національних інтересів. Для бритійця або японця, зробити щось «загальнолюдське», означає – зробити щось англійське або японське!!
Я не являюсь на всі 100% прихильником монархічної чи республіканської влади. Проте, бажано бачити різницю між монархіями, наприклад Великої Британії, скандинавських країн і тоталітарною владою Московської імперії, незалежно від того, чи це Московщина (РФ) під проводом царя, чи усе скеровує Генсек КПРС, чи теперішній володар РФ – імперський нацист Владімір Путін, у цій країні нацизм у тій, чи іншій мірі існував завжди, а носієм його були і є значна частина московського люду… Нацистами були Іван Грозний, Петро І, тільки термін такий тоді не існував. Не маю і 100% прихильності до Гетьманату, чи то минулих віків, чи у проекції на майбуття. Та варто зазначити, — це була не тоталітарна влада, а авторитарна. Гетьманами були шляхтичі, уродженці цієї, української землі, яка їм усе – таки не була байдужою, як наприклад таким діячам, — як Ю. Тимошенко, Ю. Бойко, В Медведчук, (легіон інших), вони використовують цю країну і її народ для власного збагачення, визиску, та кар’єрного зростання…
Щодо диктатури, то її форми бувають як здоровими (Чилі), так і дуже нездоровими. Не може бути диктатура як чиясь самоціль, бо така влада обернеться у подальшому – великими проблемами і навіть бідами для народу. А от українська диктатура, що мала б вирости з українських ресурсів, це чи не єдиний порятунок для України нині. Розмір пенсії простого громадянина 1300 – 1600 грн. – це знущання і глум над людиною! У нас українців вкрали (з нашої мовчазної згоди) основу: Україна ЦЕ ДЕРЖАВА ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Що прагнуть певні сили і політикани зробити з нашої країни, не тільки зробити, вже роблять… Вони хочуть України без української ідеї. Щоб Україна була таким собі «гуртожитком» для усіх, як поняття територіальне, не національне.
Дивно, але таке поважне видання, як газета «День», стала заповзятим агітатором ідей поляка Липинського, він Вацлав, не В’ячеслав, панове… Жив на українських землях, та яко теоретик бачив майбутнє України, - як такий собі багатонаціональний державний конгломерат. Реалізовувати ідеї В. Липинського заповзявся «видатний» липинськознавець – мер міста Дніпро Борис Філатов, він в інтерв’ю газеті «День» заявив наступне: «Липинський – це, грубо кажучи, голос землі проти голосу крові. Тобто, якщо ми будуємо нову політичну націю. А Дніпро – це, напевно, зразок нової політичної нації. У нас дуже різне місто. У ньому дуже різні настрої…»*. Місто дійсно різне, настрої теж, а української складової аж ніяк не помітно, мови цієї Землі не почуєш ніде… Яку ж політичну націю творите панове? Та ще й у країні, де 80% громадянства складають представники титульного народу?! Нахабству окремих представників національних меншин слід подати сигнал: «Стоп, панове, Україна – не Росія, не Ізраїль, і навіть не США…».
Не годиться брати до опрацювання чужі українському народові доктрини, котрі не «проростуть» на українському грунті, чужі концепції не повинні спрацювати, а коли не спрацюють, то обвинувачувати будуть не доктрину, а народ, люблять же говорити: «Народ не зрозуміє…». Отакої..
І замість післямови, прислухаймося до правдивої думки патріота з берегів Дніпра, науковця Василя Шевцова: «Представництво у владі народу – це обман. Коли говорять, що народ здійснює владні функції через парламенти – це те ж саме, що говорити на чорне – біле. Парламенти ніколи не були владою народу, бо туди влада «пропускає» лише своїх. Вибори до парламенту є технологіями обдурювання народу з єдиною метою,- збереження влади владними структурами…».
Андрій Будкевич - Буткевич, історик мистецтва, журналіст.
*Газета «День» №234 – 236, четвер – субота 28-30 грудня, 2017 року.
Мова - недоторкана програма, питання буття чи небуття народу.