Броньовані схеми: як припинити «розпил» українського ВПК
В Україні стартував процес створення Міністерства розвитку стратегічних технологій та інновацій (МРСТІ). За задумом, в коло його відповідальності входитиме й управління оборонною та ракетно-космічною промисловістю. Але ще до початку роботи навколо цього відомства зав’язалося протистояння двох номенклатурних угруповань, які прагнуть контролювати фінансові потоки в галузі.
Умовно їх можна розділити на «безпеківців» та «оборонників». Перше зосереджено у тих відомствах та службах, які «харчуються» з безпекових витрат державного бюджету. А інша група залежить від видатків держскарбниці на військовий спротив російській агресії.
Очільник майбутнього міністерства одночасно отримає посаду профільного віце-прем'єра уряду. Він координуватиме, по-перше, розподіл експортних надходжень держкомпанії «Укрспецекспорт» (УСЕ), яка входить до складу концерну «Укроборонпром» та має план виручки на 2020 рік у розмірі $560 млн. По-друге – внутрішні замовлення на потреби Міноборони, які цього року мають скласти майже $5,4 млрд. Сумарно через нове відомство має пройти потік коштів не менше $6,2 млрд. Водночас правоохоронний блок сектору «безпека» отримає $4,4 млрд.
13 липня, стало відомо, що прем’єр Денис Шмигаль відкликав проєкт урядової постанови, яка робила альтернативу утворенню міністерства — не утворювала МСТРІ, а просто призначала віце-прем'єра «без портфелю». Кадр Ахметова та Козицького Шмигаль «забув» про процедуру узгодження законопроектів КМУ з фракціями, тобто, хитро саботував створення Міноборонпрому, і цю тему взагалі. На посаду віце-прем'єра без портфелю, тобто міністерства, ВР пропонувався Олег Уруський – досвідчений номенклатурний апаратчик. У минулому, він очільник Державного космічного агентства України, колишній перший заступник міністра промполітики Шандри (родича В.Ющенко), а ще раніше, голова оборонно-промислового відділу Секретаріату уряду премєра В.Януковича. Шаленими темпами, вже 14 липня, рішення парламентська фракція «Слуга народу», кандидатуру віце-премєра без портфелю одностайно погодила. Одностайність трапилася тому, що співбесіда Уруського в Офісі президента проходила, як говорять, стрімко – кандидатуру Уруського вніс радник президента та голова Наглядової ради «Укроборонпрому» Володимир Горбулін, і з нею швидко погодилися. Вже через день, «віце-прем'єр без міністерства» був винесений в зал голосування ВР, і кандидатура Уруського була схвалена.
Хто зараз розподіляє потоки та координує майбутню реформу? Реальний координатор реформи в «Укроборонпромі» – заступник генерального директора з маркетингу та збуту Михайло Морозов – є представником номенклатури КДБ УРСР. Він став менеджером низки підприємств фінансової групи Ріната Ахметова за тих часів, коли ексголові республіканського КДБ, а потім голові СБУ Євгену Марчуку вдалося владнати певні непорозуміння між експрезидентом Леонідом Кучмою та так званими бізнес-лідерами донецьких.
У 1992–1996 роках нинішній архітектор реформування концерну УОП Морозов працював начальником міжнародного відділу Брокбізнесбанку, який тоді належав функціонерам партії СДПУ(о) – братам Сергію та Олександру Бурякам. Згодом, у 1996 році, він перейшов керувати Київською філією банку ПУМБ, коли після вбивства Євгена Щербаня ця фінустанова переходила під контроль угруповання Ахметова.
Під час першого «бізнес-десанту» донецьких на Київ – до 2004 року – Морозов очолював СЗТФ «Прогрес», дочірнє підприємство «Укрспецекспорту». Весь період 2000-х років мав у вітчизняній пресі репутацію представника інтересів одного з партнерів Ріната Ахметова, власника Istil Group Мохаммада Захура, який у «нульові» займався просуванням великих експортних контрактів із Пакистаном, Таїландом та іншими країнами.
У своєму нещодавньому інтерв'ю про реформу оборонної промисловості Морозов заявив, що УОП планує отримати широкі права спецекспортера, яких у нього поки що немає. Натомість деякі дочірні компанії планується ліквідувати. Що стосується дочірньої «Укроборонсервіс» (УОС), то вона, за словами реформатора, в майбутньому матиме право лише на експортно-імпортні операції винятково з продукцією тільки власного виробництва.
Заявлена Морозовим суть реформ – це не віртуальна теорія, а досить предметна практика наступу «безпеківців» на «оборонників», що повним ходом йде під виглядом оновлення вітчизняної оборонки. Стратегічно «безпеківців» координують люди Ахметова.
Титульним підприємством оборонного значення у фінансовій групі Ріната Ахметова вважається «Азовсталь» – найпотужніше в Україні підприємство, що виробляє сталь броньових марок. Тактично координацію групи «безпеківців» здійснює політична та бізнес-номенклатура Арсена Авакова. До неї, серед іншого, входить Вінницький завод МВС «Форт» – найбільше держпідприємство з виготовлення стрілецької зброї та боєприпасів.
Стратегічною ланкою групи «оборонників» виглядає профільний комітет ВР з питань оборони на чолі з Олександром Завітневичем. Основний масив групи складають підприємства УОП, а також ракетно-космічної промисловості. За винятком найбільших в Україні (за кількісною потужністю) оборонних ракетних заводів у Шепетівці та Києві, інші підприємства цієї галузі продають продукцію переважно подвійного призначення.
Невдало проведена у 2015–2016 роках спроба діячів від партії «Народний Фронт» змінити менеджмент «Південмашзаводу» показала, що підприємства ракетно-космічної ланки тяжіють не до номенклатури «безпекового» сектору, а до епіцентрів формування військово-торговельної та оборонної політики України.
Третя група, розташована між «безпеківцями» та «оборонниками», – це «формально незалежне» угруповання, що об’єднує розрізнені за формою управління підприємства оборонної промисловості. Їх представляють Ліга оборонних підприємств України, Асоціація виробників озброєння та військової техніки України та інші галузеві спілки.
Ця група має ознаки незалежності від двох провідних угруповань адміністративної номенклатури та менеджменту українського ОПК. Але більшість її інвесторів тяжіють до «безпекової» групи. Головна причина – деякі з них починали свій бізнес в оборонній промисловості винятково завдяки тому, що отримували замовлення від установ чи підприємств, які входять до надзвичайно розгалуженої системи бюджетної координації МВС України.
Які наслідки протистояння «безпеківців» та «оборонників»? Один з прикладів жорсткої конкуренції ми спостерігаємо на українському ринку автоматичних мінометів. Протистояння розгорнулося між державним підприємством «Укроборонсервіс» (УОС) та приватною компанією «Українська бронетехніка» (УБ). Перша з них входить до складу УСЕ, і разом з нею є підприємством державного концерну «Укроборонпром» (УОП).
Головним акцентом цього «батлу» став контракт на виготовлення та постачання мінометів для автоматичного комплексу моделі «Барс-8 ММК». Комплекс виробляється на шасі однієї з моделей бронеавтомобіля від «Богдан Моторс» – підприємства, підконтрольного колишньому першому заступнику голови РНБО Олегу Свинарчуку та експрезиденту України Петрові Порошенку.
Протягом 2015–2019 років у країнах ЄС панував неофіційний курс на заборону постачань Україні летальної зброї з країн НАТО. Але попри це українській промисловості таки вдалося виготовити мінометний комплекс. Щоправда, залучивши шасі, вироблене однією з компаній Порошенка. Арткомплекс продукувався в рамках проекту UKR-MMC за угодами між УОС та іспанською Everis Aeroespacial Defensa S.L.U. Ця гарматна компанія просуває на світовий ринок міномет іспанського автоматичного комплексу Alakran, виробником якого є іспанська NTGS.
Однією з ілюстрацій успішного виходу іспанського «автоміномету» на світовий ринок може слугувати те, що 2019 року в Грузії, паралельно з проектом UKR-MMC, успішно завершив випробування локалізований аналог іспанського мінометного комплексу Alakran, арткомплекс Didgori Meomari, який виробляє грузинський НТЦ «Дельта».
Грузія, як і Україна, є державою у стані неконвенційного воєнного конфлікту з російським інтервентом. Постачання бойових озброєнь із Заходу країні з такими обставинами – мішень пропаганди РФ та її союзників у Європі. Але попри ці обставини Грузія все ж змогла налагодити серійний випуск автоматичних мінометів.
Варто також додати, що «Дельта», серед іншого, є постачальником бронеавтомобілів для армії Королівства Саудівська Аравія. Отже, запустивши в серію свій мінометний арткомплекс, грузини отримали шанс вийти на перспективний експортний ринок із додатковим видом військової продукції. І чим більше вони продадуть за кордон, тим більше отримають грошей на озброєння власної армії.
Натомість Україна досі не вийшла на серійне виробництво свого міномета – «Українська бронетехніка» витісняє державну УОС із серійної стадії випуску «Барс-8 ММК», що призводить до гальмування проекту.
Отже країна, по-перше, втрачає час. Причому це відбувається на тлі збройної агресії РФ. По-друге – позбувається лояльності закордонних донорів, які донедавна були зацікавлені долучитися до оборонних та безпекових витрат. А по-третє, гальмуються проекти в ключових промислових напрямах: спецхімії та боєприпасній промисловості, військовому авіабудуванні та серійному випуску ракетної техніки.
Що стоїть за гальмуванням проекту UKR-MMC? Про спільне виробництво систем важкої бойової техніки між Україною та країнами НАТО широкій пресі невідомо – попри багаторічне військове протистояння з РФ. Є лише ліцензійні виробництва легкої стрілецької зброї.
Отже наразі відбувається щось більше, ніж банальне протистояння двох виробників – «Укроборонсервісу» та «Української бронетехніки». Паралельно з планом зменшення повноважень УОС це може означати, що під час реформування «Укроборонпрому» сектор «безпеки» відверто пішов у наступ на сектор «оборони».
Окрім досить дивного вклинення приватної компанії – УБ – у проєкт виробництва артилерійського комплексу, в Україні є ще один приклад дуополії, яка складається між «безпековим» та «оборонним» менеджментом ВПК. Це утворене в 2016–2017 роках при Мінекономіки (МЕРТ) Державне підприємство «Український науково-технічний і впроваджувальний центр комплексного захисту інформації», більш знане під скороченою назвою «Український центр «Безпека».
Це держпідприємство на самому початку своєї історії працювало в орбіті МВС України, фокусуючись на обладнанні для забезпечення населення паспортами. Пізніше воно суттєво розширило коло діяльності й уклало угоду з компанією Gray Fox Logistics (США). Офіційно заявлена мета – виконання держоборонзамовлення на виготовлення та доставлення в Україну лінії з виробництва дефіцитного для ЗСУ товару – артилерійських снарядів великого калібру, 152–155 мм.
У травні 2018 року Gray Fox Logistics отримала від ДАХК «Артем» передоплату у $8,29 млн. Однак до грудня 2019 року умов контракту так і не виконала. Розслідування НАБУ досі не передано до суду.
Чи були аналогічні історії? Ще один вкрай негативний для взаємодії України з США випадок – це плани приватної американської компанії Aeros Aircraft розгорнути в Україні ліцензійне збирання автоматичних гвинтівок М16, чому так і не судилося втілитися в життя. Американські бізнесмени протягом 2016-19 років намагалися опиратися на підтримку керівництва МВС України, тобто групи «безпеківців».
Паралельно з цим невдалим проектом Aeros почала просувати проект оснащення координованої МВС України Держприкордонслужби підвісними системами раннього попередження. Під час особистої участі в рекламній кампанії цих систем українські урядовці приховали те, що історично провідний розробник та виробник дирижаблів та підвісних систем у США – це корпорація LockheedMartin, і аж ніяк не невелика приватна Aeros Aircraft.
Галузеву спільноту таке замовчування більш ніж здивувало. Адже на світовому ринку зброї добре відомий (у позитивному контексті) контракт Aeros з Королівством Таїланд на постачання подібної підвісної системи для контролю дирижаблями тайської частини кордону «Золотого опіумного трикутника». Після випробувань цього проекту Aeros до її перспективних замовників почало долучатися Королівство Саудівська Аравія.
Але українська промисловість має інші, нагальніші оборонні потреби в американських технологіях та кредитній і організаційній допомозі. І вони вимагають багатогалузевої та системної співпраці насамперед із провідними корпораціями, а не гравцями другого та третього ешелону.
Не дуже вдалий вихід на український ринок невеликого гравця походженням із США міг як мінімум негативно вплинути на подальший розвиток стосунків України з LockheedMartin в широкій площині її бізнесу. І цей розвиток виходить за межі виробництва засобів оптичного моніторингу, радіолокації, бойової техніки берегової оборони.
Тож великий американський збройний бізнес у Київ не поспішає, уважно спостерігаючи за тутешніми дивними перипетіями. Наприклад, 2019 року ГПУ знайшла в процесі виконання проекту Aeros значні фінансові та інші порушення. Розслідувати ці порушення взялися органи МВС. Керівництво яких, власне, і сприяло залученню до українського ринку спеціальних державних закупівель вказаної невеликої американської компанії.
Ще один приклад – зрив у 2016–2019 роках проекту зі складання гвинтівок М-16 державним вінницьким заводом МВС «Форт». Приводом стало те, що вінницький завод є ліцензіатом збирання іншої аналогічної продукції від ізраїльської компанії Tavor. Імовірно, причиною відмови від ще однієї лінії була загроза ускладнень стосунків заводу з ізраїльськими партнерами.
У підсумку збирання М-16 в Україні стало виглядати не як реальний виробничий проект, а як спроба тиску на незалежного приватного виробника. Мається на увазі приватний завод «Зброяр» (м. Харків), який складає цивільний (мисливський) варіант техніки американської корпорації-виробника гвинтівок М-16. Сам завод про тиск, зрозуміло, не заявляв.
Окрім УЦ «Безпека», Мінекономіки має багатий досвід створення спеціалізованих компаній, що мають амбіції працювати в оборонному секторі. Наприклад, у складі цього відомства колись навіть працювала спеціалізована вантажна авіакомпанія «Атлас». Утім, більшість спроб введення цього відомства в сектор оборонної промисловості особливим успіхом не відзначилися.
Чому гальмуються проекти Мінекономіки в оборонному секторі? Перепони на шляху «Безпеки» та інших ініціатив Мінекономіки навряд чи можна вважати випадковими. Адже оборонна та ракетно-космічна промисловість є об'єктом координації з боку президента. Зокрема, в руках у голови держави зосереджені інструменти управління РНБОУ та спецслужбами. А від них так само багато в чому залежать експортні доходи оборонної промисловості. А ще – від сприяння МЗС.
За всі часи незалежності України уряд вже двічі пробував перетягнути на себе важелі керування «оборонкою». І обидві спроби виявилися невдалими. Перший раз – у 1990-ті роки, коли саме Кабінет Міністрів, а не президент, посприяв тому, щоби СБУ, новоутворена тоді СЗР України та ключові міністерства спільно з головною компанією – «Укрспецекспорт» – створили координовані ними державні компанії-спецекспортери, які монополізували продаж військової техніки на зовнішні ринки. Окрім згаданої УОС, це компанії «Прогрес», «Техноекспорт», «Спецтехноекспорт». Друга спроба припала на 2006–2009 роки – тоді уряд Юлії Тимошенко намагався зменшити вплив президентської вертикалі влади. Але підпорядкувати Кабінету Міністрів оборонно-промислову політику держави, зокрема «Укрспецекспорт», тоді теж не вдалося.
Попри стійкі системні невдачі, у 2016–2018 роках розпочалася третя спроба «переписати» алгоритм експортних надходжень та оборонних асигнувань. Петро Порошенко не захотів відновлювати традиційний орган координації в цій сфері – Міжвідомчу комісію з питань ОПК та міжнародного військово-технічного співробітництва (ВТС), що багато років підпорядковувався президенту.
Відмова тодішнього голови держави сконцентрувати всю владу в одних руках сформувала управлінський вакуум, який багато в чому продовжується до сьогодні. З легкої руки тодішніх партнерів Порошенка по правлячій парламентській коаліції – представників «Народного Фронту» – профільний оборонно-промисловий департамент було передано Міністерству економічного розвитку та торгівлі.
Нині протистояння між президентською вертикаллю та урядом продовжено вже на якісно іншому рівні. Як уже зазначалося раніше, воно розгорнулося за вплив на принципово нове для України міністерство оборонної промисловості серед трьох груп.
Одна з них робить ставку на керівництво МВС та Мінекономіки, яке підпорядкувало собі концерн «Укроборонпром». Формальним представником групи є Світлана Панаіотіді, заступник очільника Мінекономіки.
Друга група спирається на підпорядковану концерну держкомпанію «Укрспецекспорт» та на МОУ – провідного замовника товарів та послуг оборонного призначення на внутрішньому ринку. Очевидним виразником візії цієї групи є секретар РНБОУ Олексій Данилов.
Третя група об'єднує переважно приватні підприємства, керівництво яких тяжіє до першої групи.
Як можна розв’язати проблему? Найпростіший спосіб запобігти конфлікту між двома провідними групами – це традиційний метод «голову в пісок». Для нього варто просто надовго відкласти плани утворення нового військово-промислового відомства – МРСТІ – та залишити все як є. Тобто заморозити відсутність ефективного механізму взаємодії між номенклатурою та підприємствами «оборонної» і «безпекової» ланки. Координація концерну УОП та військово-промислової політики в такому разі залишиться в руках профільного департаменту Мінекономіки. А координація оборонної та зовнішньої військово-промислової політики – в руках Офісу президента, РНБОУ та ДСЕК.
Але таке гальмування несе ризики повторення негативного досвіду всередині оборонної галузі на кшталт кейсів з американською Gray Fox Logistics та Aeros Aircraft.
Відтак очевидно, що боротьбу різних угруповань за фінансові потоки галузі слід нівелювати спробами не декоративної, а докорінної трансформації. З одного боку, обмеживши безкрайню сферу бюджетної координації МВС. З другого – утворюючи нову вертикаль управління.
Успіх цього варіанту стане можливим тоді, коли військово-промисловий сектор економічного блоку уряду отримає в цій вертикалі особливий статус, тобто подвійне підпорядкування на рівні з МЗС чи деякими іншими установами.
